Тремор

Єбать, життя — рандом, я вживаюсь в роль у цьому кіно.

Не побачив світу, як хотів — не дістав щасливий квиток.

З-під ніг ніколи не втрачав асфальт,

Завжди відчував свою дорогу попри стерті суглоби.

Я завжди на проводі, ніколи не був гангстером.

Не мав справи з копами — чисто єбальцем клацав.

Кістки ламали в залі — цього було достатньо,

Щоб не виконувати різких рухів — я лишався на дивані.

Знаєш, якось вистачало — за губою гріє насік, щоб не відпускало.

По нічному Києву ми — до самого ранку,

І зупиняємось для того, щоб поповнити лиш баки.

Хтозна, куди прямуємо — чисто куби диму в вікна,

Дую, кайфую — ні про що не думаю.

Ну а тепер спіткала доля — всі живемо у горі,

Можу лиш сказати: дякуємо, дяді Вові.

Лобом б’юся об стіну, щоб написати цей куплет —

Потрібен місяць і ще година.

Це — на голодний шлунок, викликає тремор,

Це той самий брудний реп, як вихлоп з твоєї BMW.

Я падав, наче птах, і я літав, як «Боїнг».

По рейках, наче потяг, прориваючись з боєм.

Для чужих — в мене оскал, а для рідних — наче бронік,

Я виконую всі ролі, як того хотіла доля.

Коли я почав горіти — я усіх палив, як факел.

Ми заправляєм бак, поки вам забивають баки.

Забираємо своє, не відкладаючи на завтра.

Мені усе по силах, поки поруч плече брата.

Житуха — це час пік, але я дуже їй радію.

Тут пахай і потій, щоб не піймать їблом хай-кік.

Мри або золотій, не втрачаючи надії —

Поки ти дрочиш копійки, я близькими багатію.

Дядя, зарубай на носі: риба з голови гниє.

Перевалив би половину блядей, як диких гієн.

І не чіпай своїми граблями, Вася, що не твоє —

Я перемелюю все те, що ти навіть не прожуєш.

Лунає сирена — і я злюся, наче Веном.

Ми так голодні, дядя, нас хапає тремор.

Ми забираєм своє — нам іншого не треба,

Бо головне — щоб життя було не даремним.